Щось із не виданого:)

Я довго вдивлялася в тінь і, нарешті, побачила в ній світло, яке пахло ним.
На смак світло було гірким, як чорний шоколад із тієї потріпаної роками крамнички на розі нашої вулиці.
Захотілося шоколаду.
Навпомацки знайшла якогось світра, натягнула на оголене тіло. З підлоги підняла джинси, які в пориві істерики полетіли в напрямку вітру, який розбушувався посеред ночі. Кеди стояли на місці. Встрибнувши в них, вибігла на вулицю.

Забувши про першопочаткове бажання, звернула не туди і з кожним кроком крамничка з гірким шоколадом віддалялися від мене.

Усередині було порожньо. Як в душі, так і в шлунку.
Якщо перше викликало смуток перемішаний з гнівом, то інше про себе нагадувало лише бульками, які час від часу вигукували з животика.

Стало себе шкода. Приземлилася на лавку. Приземлення було не вдалим. Осліплена порожнечею, всілася на лавку, на якій ледь помітно виднівся папірець із написом "Не сідати. Пофарбовано". Дякую. Ні, щоб зробити звукове попередження. Та не в нашій країні, в якій громадянин і півкопійки не вартий. Згадалася нещодавно прочитана стаття в просторах Інтернету про позитивне мислення. І я відразу перестала подумки ненавидіти всіх і вся причетних до цього папірця, до пофарбованої лавки, до сморіду зі смітника, до народження бидлоти, яка навпроти блювала сємками. Вдихнула ковток, другий смердючого повітря і уявила, як пасуватимуть зелені смужки моїм штаням та кофтинці. І як все це не дуже пасуватиме мені.

Позитивне мислення не прижилося в моїй голові. І я знову занурилася у порожнечу. Паскудно. У ній було паскудно. Я народжувала нову філософію свого життя, але вона не могла справитися зі штормом моєї порожнечі та тонула. Так само й тонуло в ній моє теперішнє та майбутнє.

Банально поверталася до минулого. Мріяла про смс, які так і лишилися ненаписані та неотримані. Про нас, які так і не склеїлись до купи. Мріяла. І за це себе ненавиділа. Та не могла інакше. Не вистачало ні сили, ні волі, ні сили волі.

Стемніло. Про гіркий шоколад так і не згадала, бо гіркоти було й так удосталь. Нехотя поплелася додому самотніми вулицями з самотньою собою до самотнього будинку. Переступила поріг своєї самотньої кімнати і абияк впала на самотнє ліжко. Так і не відпустивши порожнечу, заснула з надією побачити світанок.