про Майдан

От уже більше місяця стоїть Майдан.
І це тішить.
Я відношуся до тієї кагорти людей, яка вважає, що ліпше хай Майдан стоїть мирно і до кінця (навіть якщо цей кінець настане в 2015 році), ніж розійдеться.

От читаю в Фб статуси знайомих про те, що вони носять їжу, прибирають на Майдані, ночують..
Мені приємно, що люди ще горять ідеєю і не здаються.
Я теж горю. Та мої дії вже не такі активні, як декілька тижнів тому.

Майдан для мене особисто виріс. Виріс із меж Майдану Незалежності.
І символізує інше...

Майдан для кожного символізує щось своє.
Двобій з системою, євроінтеграцію, краще життя, революцію гідності… Останнє, здається, почало набирати все більшої популярності. Фраза «революція гідності» кочує від Тягнибока до Вакарчука. І ось прикочувала до мене. Євромайдан, особисто для мене, вже два тижні як перекваліфікувався в Майдан гідності. Незважаючи на те, що наша Конституція вже бозна-скільки визнає гідність як найвищу соціальну цінність, лиш сьогодні вона (гідність) стає культивуватися і бути в моді.

Хотів межує з Києвом. Це суттєво впливає на культурну інфраструктуру села. Не кривитиму душею, її нема. Ще за часів мого дитинства, в нас було декілька культурних об’єктів. Я, сільська дитина, ходила в кіно, сиділа в бібліотеці, забігала до місцевого клюбу і навіть морозиво могла попоїсти в затишному кафе «Вікторія». Та це все відрізок пам’яті. Було і загуло. А навіщо бути? Київ поруч. Велкам! Хочеш кіно? На маршрутку. Кожні 10 хвилин ходять. Це не те, що раніше, автобуса потрібно було чекати дві години. Жертви не співмірні. Соціальна інфраструктура в розпалі, а культурою і не починало пахнути. І це дає свій відблиск на громаді. Культурою і не пахне.

А мені так не хочеться чекати 10 хвилин маршрутки, а вийти з дому і прогулятися до кінотеатру чи іншого культурного закладу. Так хочеться жити в громаді, від якою пахне культурою і гідністю. Хочеться жити в громаді, для якої самоорганізація, волонтерство – це не «А шо ета такоє?», а це звичні явища. І Майдан – доказ того, що ми, українці, до цього схильні.

Багато з нас мають приналежність до тих чи інших спільнот за інтересами, громадських організацій. Але, зазвичай, все це спостерігається на національному рівні. Локальний рівень у цьому випадку пасе задніх. Майдан для мене – це зміна, яка спостерігається на національному рівні, але яку я бажаю спроектувати й на місцевий рівень.

Зараз Хотів, як і Україна, - живий матеріал, з якого вмілими руцями можна виліплювати шедеври. Майдан для мене - методична література, з якої черпаю знання та готові кейси з мобілізації громади, фандрейзингу, волонтерського менеджменту, зв’язків із громадкістю тощо.

Чомусь я вірю в зміни. В зміни від Я до загального. І в житті намагаюся цьому слідувати.
Я - громада - ... - а вже потім національний рівень.

Мій Майдан у моєму Хотові. За дні Майдану я дуже полюбила своє село. Я відчула, що кожен може бути потрібним і корисним. І краще допомагати там, де ти це зможеш зробити не просто більше, а ефективніше.

Україна змінюється! І важливо саме це)